Литовська морська академія прийняла 46 українських студентів Херсонської державної морської академії. Усі вони – студенти 4-го випускного курсу. У травні-серпні навчальний заклад чекає ще на 60-80 осіб. Як їх зустріли в Клайпеді, а також своїми планами на майбутнє моряки поділилися з редакцією AtviraKlaipeda.lt.

Ніхто зі студентів Херсонської державної морської академії і уявити не міг, що завершуватимуть навчання вони в литовському місті Клайпеда. По закінчення піврічної практики на кораблі кожен із хлопців хотів зійти на берег у рідній Україні. Вони рахували дні, мріяли, як обіймуть своїх близьких, розглядали варіанти роботи. Все змінилося 24 лютого із нападом Росії на Україну. А вже на початку березня українське місто Херсон, де знаходиться навчальний заклад моряків, захопили російські окупанти. 16 березня ворог зайняв будівлю моракадемії. Життя хлопців розділилося на до та після.

Ларіон Красюк із Херсона: «Просто хочеться додому, в якесь рідне місце»

Херсонець Ларіон небагатослівний. Неозброєним оком видно, що хлопець збентежений. Ні, він переймається не через інтерв’ю. Усім серцем він хвилюється за свою сім’ю, яка досі перебуває в Херсоні, де панують окупанти.

«Удома в мене залишилися мама, тато, сестра, бабуся. Виїхати із Херсона можливості зараз немає. Щодня з ними спілкуюся, добре, що зв’язок у них є. Там відбувається гуманітарна катастрофа, як розповідають батьки, у магазинах нічого немає, а якщо щось є – коштує захмарно. Мої батьки намагаються не виходити, містом не гуляти, тільки за потреби, що не наштовхнутися на окупантів».

Ларіон зараз єдина надія та опора для всієї родини, одне джерело доходу. Тому, як тільки закінчить навчання, моряк планує піти в рейс.

«Надалі я все одно бачу себе в Україні. Для мене, як і для більшості моряків, найрідніше місце, найприємніше – це домівка. Нам – морякам, достатньо того, що ми буваємо у різних частинах світу, коли ходимо у рейс. Немає бажання переїхати жити до іншої країни. Ми і так працюємо далеко від дому. Поза контрактом просто хочеться додому, до якогось рідного місця, до рідних людей».

Однокурсники Ларіона – це механіки, електромеханіки, навігатори, судноводії. Але найрізноманітніша за спеціальності – географія українських хлопців. Багато студентів родом із Миколаєва, Херсона, Одеси, Луганської області, Маріуполя.

Кирило Терентюк із Маріуполя: «Ніхто в Маріуполі не чекав на руський мир. Навіщо він нам?»

Кирило пішов по стопах батька. Обидва моряки на момент війни були в закордонному рейсі, молодша сестра перебувала в Одесі, а мама – в Маріуполі.

«З кінця лютого, коли все почалося, були сподівання, що в Маріуполі буде все нормально. Наше місто боронять досить сильні хлопці – полк „Азов”, я знайомий із деякими. Але коли почалося бомбардування житлових кварталів, мирних будинків, тоді справді стало страшно за людей. Нині там пустир, нічого немає. На той момент, коли з мамою зв’язувалися, я і тато запитували її, чому не їде, адже машина є, паливо теж. Вона відповідала, що там дорог немає, усюди завали».

Востаннє голос мами Кирило чув 2-го березня. Потім зв’язок із нею зник. Про те, що найближча у світі людина жива, знають від сусідів та волонтерів. Наразі обоє чоловіків сімейства шукають способи евакуювати її з Маріуполя.

«Ніхто в Маріуполі не чекав на руський мир. Для чого він нам? Нам і так добре жилось. Останні 5 років місто активно розвивалося, прогресувало. Нас усе влаштовувало. Роками раніше, коли ще навчався в школі, я замислювався про переїзд до іншого міста. Але в моєму рідному Маріуполі все налагодилося: багато проектів було, все зводили-відбудовували. Тепер, думаю, щонайменше років 5 знадобиться, щоб місто до життя повернути. Але в Україну я точно повернуся. Скучив за рідними, хочеться обійняти».

Артем Боєв з Миколаєва: «Люди дуже згуртувалися, не так, як це було у 2014-му році в Горлівці»

Артем – уродженець Донецької області з міста Горлівка, яке у 2014-му році захопили незаконні бандформування. Тоді ж він разом із сім’єю переїхав до Миколаєва.

«Я не міг навіть уявити, що події 2014 року повернуться, до того ж у такому масштабі. Ще 8 років тому я та мої батьки підтримали Україну. Нам вдалося виїхати на підконтрольну їй територію. Ми думали, що опинилися в безпеці і завжди вірили, що повернемось додому в Горлівку. Але обставини склалися так, що існує вірогідність втратити рідну домівку тепер і в Миколаєві».

Новини про війну в Україні Артема почув під час плавання в Індії. Щоправда, із запізненням, згадує моряк.

«У нас був поганий інтернет, суднове з’єднання не давало швидко дізнаватися про новини. Після своєї вахти я спробував підключитися і побачив, що почалася війна. Миколаїв обстрілювали ракетами. Я відразу почав писати своїй мамі, дівчині, всім, хто в той момент перебував у місті. Питався про стан родичів.

Мама і зараз тримається молодцем, намагається не падати духом. Та й узагалі все місцеве населення підтримує військових. Мої знайомі, хто займався ресторанним бізнесом, наразі створили волонтерські організації. Хлопці допомагають територіальній обороні: підвозять їжу, знаходять якісні бронежилети, захисну амуніцію, шиють плитоноски, закуповують тепловізори та рації. Люди дуже згуртувалися, не так, як це було у 2014-му році у Горлівці».

Із земляками з Горлівки Артем практично припинив будь-яке спілкування. Вступати з ними в дебати хлопець не бачить сенсу, бо люди там, каже, зомбовані – вірять російській пропаганді, що ллється з екранів телевізорів.

«У людей замилені очі, промиті мізки, вони не розуміють, що насправді відбувається. З ними я не хотів би більше спілкуватися, вони зрадили свою країну. Усі, хто підтримував Україну, поїхали ще вісім років тому. А ось знайомі з Миколаєва мене приємно вражають. Незважаючи на те, що регіон у більшості російськомовний, зараз населення намагається спілкуватися своєю державною українською мовою. І я сподіваюся, що війна, незважаючи на весь біль та жертви, які вона принесла нашій землі, допоможе ще більше згуртувати наш народ. І після перемоги ми станемо міцною і, нарешті, справді незалежною державою».

Дмитро Білий із Миколаєва: «Це мій будинок, я обов’язково туди повернуся і ми все відбудуємо”

Про єдність миколаївців розповідає й судноводій Дмитро. Його батьки зараз у Миколаєві, лише восьмирічну сестру вивезли у передмістя до бабусі. Моряк ділиться, що бойові дії внесли корективи й у його плани – довелося подовжити контракт, хоча вже вів зворотний відлік до зустрічі з рідними. Залишався 21 день.

«Нас на кораблі було троє українців, решта з Бангладешу. Після повідомлень про війну в мене руки опустилися, нічого не міг робити. Через це з боцманом виник конфлікт. Але на захист українців стала вся його команда, вони морально нас підтримали. Добре ще, що через супутниковий зв’язок міг довго спілкуватися з мамою. Вона, звичайно, дуже засмучена, у Миколаєві зараз все серйозно. Але миколаївці такий народ, мої земляки тримаються гідно. Я дуже пишаюся ними! Навіть і уявити не міг, що наше місто настільки згуртується в одну мить, як по клацанню пальців. Це мій будинок і я обов’язково туди повернуся, а маму заспокоюю – ми все відбудуємо».

Матвій Безлер із Одеси: «Серцем хочеться захищати батьківщину»

Бути моряком Матвій хотів змалку. Говорить, його дідусь теж моряк, дуже цьому радів і всіляко онука підтримував.

«Ця професія мені подобається не з романтичних міркувань, тому що романтики, насправді, в морі практично не залишилося. Це рутинна щоденна робота, але при цьому вона цікава. Дивлячись, на якому судні ти працюєш, вона різна та зарплати хороші».

Коли Росія напала на Україну, одесит Матвій знаходився в переході з острова в Карибському басейні на Кінгстон (Ямайка).

«Інтернету там не було, тому про війну я дізнався десь за 6 годин після вторгнення російської армії. Моя дівчина, яка навчається у Львові, надіслала повідомлення: «Сподіваюся, ми побачимося з тобою. Я тебе кохаю!”. Стало на цей момент дуже страшно. Я одразу зателефонував мамі та татові, які досі в Одесі, а там останнім часом теж не дуже спокійно».

Весь час практики Матвій розмірковував над тим, як краще вчинити. І досі, зізнається моряк, його мучить одне питання: «Чи їхати в Україну?».

«Дві сторони: одна – голова, інша – серце. Серцем хочеться їхати захищати Батьківщину, а головою розумієш, що без навчання і, як наслідок, без роботи, ти не зможеш допомогти нікому. Адже я не військовий, військовому ремеслу не навчений, але я вмію працювати і заробляти гроші, які передаю на допомогу українській армії та своїм близьким. Через війну мої батьки та дівчина залишилися без роботи, також багато чого потребують друзі, які захищають моє місто в лавах територіальної оборони».

До Клайпеди Матвій приїхав одним із перших. Каже, розглядав й інші варіанти, де доучуватися. Але в Польщі і так великий наплив тих, хто рятується від війни, а в Угорщині погоджувалися зарахувати лише на 3-й курс, тобто втратити рік.

«Херсонська морська академія співпрацює з компанією Marlow Navigation, від неї ми дізналися про Литовську морську академію. Нам сказали, що тут можна зробити всі документи: диплом отримати і навчальний, і робочий. Дуже добрі умови».

Хлопців не просто прийняли на навчання, Литовська морська академія дала їм дах над головою. Для студентів-переселенців відвели сьомий та одинадцятий поверхи у гуртожитку, який від академії – рукою подати. Живуть моряки у кубриках по 2-3 особи. На кожному поверсі є сучасна кухня.

«У гуртожитку нам усе дають: постільну білизну, кухонне начиння тощо. Все, що нам потрібно було, ми просто писали, просили через академію чи безпосередньо у голови гуртожитку. Нам виділили каструлі, сковорідки, чашки, виделки, мікрохвильову піч купили, чайник. Плату за проживання з нас не беруть. Усі витрати на себе взяла академія», – ділиться Матвій.

Прийняли з відкритою душею

Українські студенти також не платять і за навчання, навіть ті, хто в Україні вчився за контрактом, розповідає заступниця директора з академічної частини Рима Міцкене.

«Литовська морська академія відкрила банківський рахунок для надання допомоги українським студентам, і ми попросили своїх партнерів (морські компанії) допомогти нам фінансово. Також витрати на навчання деяких учнів покривають судноплавні компанії, наприклад, як Marlow Navigation, вони спонсорують своїх студентів. А ще було обіцяно фінансування Литовською державою. Протягом літа чекаємо на рішення».

Своїх, литовських студентів, у морській академії близько 700. Крім новоприбулих українських учнів ще чекають на приїзд 80 людей. Але вже зараз аудиторія навчального закладу на 21-е місці заповнена під зав’язку. За кожним комп’ютером по 2 студенти. Такий наплив під кінець навчального року трохи шокував педколектив, зізнається Рима Міцкене, але шок був приємним. Тим більше, ніхто з педагогів не працює задарма.

«Ми так розмірено, за графіком працювали, хтось із викладачів уже закінчив свої лекції, а тут знову, як 1 вересня. Але нам дуже радісно бачити повну аудиторію студентів. Не секрет, що у Литві кількість жителів зменшується і кількість студентів, відповідно, теж зменшується. А коли я побачила у класі 40 хлопців – це бальзам на душу, дуже приємно».

За словами Рими Міцкене, українські моряки швидко адаптувалися, адже навчальні програми Херсонської та Литовської моракадемій мало різняться.

«Програми підготовки моряків регламентуються International Convention on Standards of Training, Certification and Watchkeeping for Seafarers (STCW). Дотримання регламентів цієї конвенції є обов’язковим для всіх морських навчальних закладів. Буває якісь додаткові національні вимоги. Ось у нас за програмою бакалавра обов’язкові дипломні роботи, а в Херсоні вони їх не пишуть, лише на рівні магістра. Це для ваших студентів і випробування, і сюрприз».

Є ще один нюанс – це книжка моряка. Як розповідає Рима, вона видається за місцем громадянства.

«Усі студенти як українські, так і литовські, отримують подвійний диплом. Один – про вищу освіту, також вони складають державний кваліфікаційний іспит і отримують морський диплом. Його видає морська адміністрація. І до цього морського диплому прикладаються сертифікати. Щоб українські студенти отримали литовський морський диплом, потрібні сертифікати. В українських моряків вони є, але не Європейського Союзу. Тому ведуться переговори на рівні двох держав про визнання наявних документів. Думаємо, добре все вирішиться».

В іншому, каже Рима Міцкене, труднощів з приїжджими студентами не виникає.

«Студенти є студенти: і в Україні, і в Литві; і побешкетувати, і повчитися. Ваші такі ж молодці, як наші. Вони дуже сміливі, цікавляться, висловлюють свою думку. Дуже здивувало добре знання англійської мови. А в душу запало, що всі вони готові допомагати Україні, своїм сім’ям. Прагнуть працювати, щоб їх не утримували».

До речі, деякі українські студенти вже зв’язалися із судноплавними компаніями та забезпечили себе роботою на липень та серпень – працюватимуть на борту корабля. Навчання продовжать у вересні, захист диплома заплановано на кінець листопада.

Усі, як один, українські студенти дякують адміністрації Литовської моракадемії за душевний прийом, можливість довчитися та допомогу у працевлаштуванні. Така підтримка дає хлопцям сили та можливості допомагати своїм близьким в Україні.