Я – одна з понад 11 млн українців, хто покинув свої домівки та рушив далі, до безпечнішої України. Хоча кого я обманюю, зараз всюди в моїй країні небезпечно. Одна з понад 4 млн людей, які з тягарем перетнули кордон та рушили далі. І одна з тих, майже 50 000 тисяч жителів України, для кого тимчасовим прихистком стала Литва.

Я з донькою Кірою у мирний час

До війни неможливо підготуватись

24 лютого 2022. Ранковий душ, філіжанка кави, сніданок для доньки. Про те, що в мою країни прийшла війна, я дізналася від колеги. Телефонний дзвінок пролунав за 15 хвилин до шостої. Занадто раненько, промайнуло в голові, чого б це? Збентежений голос у слухавці питав:

Що нам робити?

Як, що? – не зрозуміла я питання, – їхати на роботу!

Після тривалої паузи:

Негайно вмикай телевізор!!! Нас бомблять!!! Харків, Київ… Росія зовсім з котушок злетіла.

На хвилину мені здалося, що я не прокинулася. Буває таке, сон уві сні. Недовірливо рука потягнулася до пульту. Клац… Бах, бах, бах. Вибухи, зруйновані будівлі, все в огні. Окрім лайливих слів в бік бункерного діда, який віддав нелюдяний наказ, конкретних російських військових, які без співчуття та сумнівів його виконували, був лише невимовний жаль до людей, невинних, неозброєних, мирних людей, котрі зараз там під авіаударами. Там, у культурному центрі України – місті Харків, просто зараз моя рідна сестра.

Що з нею??? Як вона???

На тому кінці слухавки вже лунали короткі гудки.

По інерції я продовжувала збиратися на роботу, свою десятирічну доньку в школу вирішила таки не вести (бабуся погодилася посидіти), паралельно обдзвонювала інших колег.

Для нас, співробітників обласної телерадіокомпанії Луганщини, війна не стала несподіванкою. Ми й так останні вісім років жили та працювали спочатку в зоні проведення Антитерористичної операції (АТО), згодом у зоні проведення Операції об’єднаних сил (ООС). В кількох кілометрах від українських земель моєї та сусідньої області, вже як вісім років, існували так звані незаконно утворені ЛДНР (Луганська та Донецька народні республіки).

Знімальна група на передових позиціях ЗСУ

Тим не менш ми їздили за репортажами на передові позиції наших військових у Луганській та Донецькій областях (Донбас), знімали сюжети про пошкоджені снарядами рашистів школи, дитячі садочки та житлові будинки в українських населених пунктах вздовж лінії розмежування. До слова, десь за три тижні до повномасштабного наступу прильотів стало значно більше, вони були більш масовими, кількість загиблих збільшувалася, в тому числі серед мирного населення. «Ескалація конфлікту», – казали ми.

Ведемо прямий ефір

З кожним днем вторгнення загарбників на наші землі ставало більш реалістичним. У ворожій госдумі країни-агресора заговорили про визнання цих самопроголошених республік. Наша команда телевізійників посилила інформаційний фронт. Ми збільшили мовлення, замість півгодинного прямоефірного проєкту, вже вели тригодинні телемарафони з представниками ООС та Збройних сил України, військовими експертами, політиками, політологами, економістами тощо. «Визнання ЛДНР, то не приєднання», – казали фахівці. Та, на жаль, й визнання виявилося достатнім для того, щоб сусідня країна нахабно, цинічно, гребуючими всіми правилами введення війни, назвавши це «спецоперацією» по звільненню Донбасу, почала нищити українську націю від самого ранку 24 лютого 2022 року.

Горить одна з найстаріших будівель Сєвєродонецька

Робили те, що вміємо

Того дня я так і не пішла на роботу в офіс, робота прийшла до мене в квартиру. Журналіст, оператор, редактор новин зі своєю дружиною, донькою й милим крольченям, редактор та ведучий прямих ефірів зі своєю дружиною та котом Шелдоном, режисер монтажу зі своїм сином – всі облаштувалися в моїй домівці, адже у більшості в їхніх багатоквартирних будинкам не було підвалів, а у мене був, а ще в домі навпроти було бомбосховище. Разом, здавалося тоді, не так лячно й легше виконувати свою роботу в нашому імпровізованому штабі. Ми 20 годин на добу телефонували керівникам військових адміністрацій, міським та селищним головам та очільникам двох областей, щоб оперативно, з перших вуст інформувати наших підписників. Один телефонував, інший записував, третій розшифровував, четвертий редагував отриману інформацію.

Ми з донькою ховаємося від обстрілів

У проміжках під гуркіт снарядів наші хлопці бігали за продуктами – дедалі працювало все менше магазинів, скуднішим ставав асортимент у крамницях; я й Олена – дружина редактора новин, коли не тремтіли вікна та стіни, готували на одинадцятьох людей та намагалися відмити підвальний пил, здавалося він проростав вже просто з нас. Коли ж падало десь зовсім близько усі спускалися в підвал. Разом із сусідами набиралося нас там зо три десятки, у тому числі шестеро діток, найменшій і двох рочків не виповнилося. Сусідки 80+ влаштовувалися на першому поверсі і лишень питали: «Дашо, невже мені, яка народилася під час Другої світової війни, доведеться вмерти не в мирному світі?» Колега, в якого мама померла за місяць до війни, радів, що вона не бачить цього жахіття.

Дні та ночі у сховищі

У підвалі ми їли та спали, а ще згадували події 2014-го, у порівнянні з сьогоденням вони здавалися нам розминкою. Ми продовжували працювати, більшість голів селищ та міст вже не виходили з нами на зв’язок, адже в їхніх населених пунктах вже панували орки. Ми продовжували інформувати людей і відчували, як змінюється потреба наших читачів. Якщо в перші дні підписники питалися: що, де, коли впало, то згодом більш потрібною стала інформація щодо гуманітарної допомоги: де взяти продукти, ліки тощо; ще з часом питалися про евакуацію, станом натепер у чат-боті справжні патріоти, які опинилися на окупованих територіях, на свій острах пишуть нам інформацію про пересування ворожої техніки, ми передаємо її до відповідних служб. Щоправда тепер я вже не у підвалі, біля мого дому не розриваються снаряди, в холодильнику вдосталь продуктів, сталий інтернет, бо мені вдалося виїхати, втекти з зони бойових дій.

Поїхати не можна залишитися

10 днів я відмовлялася полишати свою квартиру в Сєвєродонецьку Луганської області. 10 днів я не досипала та не доїдала через нерви. Проте, як тоді, так і зараз я вірю в перемогу наших захисників, а ось підлому ворогу – не вірю. Він розгромив практично всю інфраструктуру мого міста. Спалені багатоквартирні будинки, знищені магазини, снарядами покалічені навчальні заклади. Нема такого району, який би вцілів. Жодного.

Так зараз виглядають практично всі будинки в моєму рідному місті

За даними начальника військової адміністрації Луганщини Сергій Гайдая, натепер у Сєвєродонецьку залишається ще 20 тисяч населення, у мирний час нас було 130 тисяч. Тепер у моєму місті з’явилося нове кладовище. Ще 50 днів тому там було шість хрестів, тепер понад 400.

Нове кладовище. На фоні – дим від влучання снарядів у житлові будинки

Розуміючи, що руський солдат не пожаліє нікого, особливо родини військових та поліцейських, волонтерів та активістів, й представників ЗМІ, після вмовлянь колег, я взяла дитину, батьки їхати вкрай відмовилися, порадувалася, що не завела кота, й поїхала. Речі не збирала, як були два тривожні рюкзаки: один мій, один дитини, так з ними і поїхали. Документи, ліхтарик, вода, гроші, відкладені на косметичний ремонт квартири, невеличка аптечка та парасолька з цим і почали подорож в дружню країну.

Мій балкон та сусідній будинок

Виїхати з Сєвєродонецька було ще й тим випробуванням. Знайти перевізника, який повезе під свист куль та вибухи снарядів, було майже нереально. Колеги обдзвонювали десятки номерів, телефон за телефоном: чи слухавку не брали, чи погоджувалися везти за всі гроші світу. Зрештою пощастило, знайшовся сміливець, який за 8 000 грн (250 євро) відвіз за 60 км до сусідньої Донеччини в Лиман на евакуаційний потяг, вирватися залізничним сполученням з Луганщини того дня можливості не було, рашисти обстрілювали все навкруги. Їхали майже дві години, українські військові, бачачи дитину в автівці, перевіряли документи та не прискіпувалися, бажали гарної дороги.

Вже там, у холодному вокзалі, стало спокійніше. Окрім дверцят, які громихали при вході пасажирів, а ми з донькою щоразу пригиналися, було досить тихо. Так промайнули три години в очікуванні потягу. Охочих їхати було чимало. В моєму купе помістилося п’ятеро дорослих та четверо дітей. На пощастило більше, ніж тим, хто сідав після в Краматорську, десятки людей розселялися просто в коридорах вагонів і навіть у холодних тамбурах. Попри те, що нас було дуже багато, зо дві сотні в одному вагоні, і дорослі, і зовсім малеча, і навіть домашні улюбленці не шуміли. Всі намагалися зберегти, утримати, не порушити таку довгоочікувану тишу, певно, щоб не злякати майбутній порятунок.

А потім повітря розірвав вий сирен. Саме в потязі, я зрозуміла, що таке повітряна тривога, адже Луганщину на той час з повітря не бомбили, сирен до цих пір я не чула, на відміну від жителів Краматорська. У кожного з них стояв телефонний додаток, який попереджав про авіабомбардування. І ось якоїсь миті він (доданок) спрацював, одночасно з понад ста телефонів протяжно завило, тривожність наростала, люди, за звичкою, яка вироблялася тижнями, почали пригинатися до підлоги. Відвело. На щастя, то був поодинокий випадок. Тим не менш безпечніше їхати не стало. Подекуди вибуховою хвилею поїзд розхитувало, але ми їхали і їхали. Провідники сумлінно виконували свою роботу: прибирали, готували чай та каву, роздавали гуманітарку, яку їм передавали волонтери на зупинках. Так позаду нас лишився Київ, Харків, людей ставало дедалі більше. Одну зі станцій обстріляли нелюди під руськими прапорами, тож потяг був змушений змінити свій маршрут та врешті-решт, через півтори доби ми дісталися Львову.

З наміром пересісти на безкоштовний потяг, який їхав зі Львова в Польшу, ми з донькою стали в трикілометрову чергу завдовжки та хтозна скільки завширшки. Вдягнені по весняному, вже на четвертій годині я зрозуміла, що ми не вистоїмо. Ніч, дуже холодно, пальці ніг та рук вже не відчувалися, дитина плакала (вперше за весь час війни) та, стоячи засинала, мені доводилося її підхоплювати, аби не впала на асфальт. Тож я прийняла рішення їхати автобусом. Черги на колісний транспорт також були, проте коротші, адже за місце в автобусі треба було платити – 2 500 грн за людину. Незважаючи на наявність грошей, в автобус ледь втиснулись, дякуючи дівчині, яка побачила в якому стані моя дитини, просто поступилася місцем.

Перша подорож за межі України

Страшнішою за черги на евакуаційний транспорт виявилася черга на кордоні двох держав. Митні коридори були переповнені легковими автівками, пішими українцями та автобусами з людьми. Свого часу ми прочекали 14 годин. Зробити очікування теплішим та ситнішим допомагали волонтери, які розгорнули намети обабіч дороги. Вони пригощали кавою та чаєм, донька вперше в житті спробувала локшину швидкого приготування, також евакуйованих зігрівали ковдрами, дітям роздавали іграшки та книги.

Ось так, завдяки турботі невідомих нам людей, час промайнув швидше. А далі перевірка документів і ми вже в Польщі. По той бік кордону нас також усіх зустріли привітні волонтери. І так було всюди, аж до самої Варшави, де зупинявся наш автобус. У столиці Польщі на автовокзалі мене зустрів хлопець, якого я не знала. Це був старий знайомий моєї сестри, яка тим часом виривалася з Харкова. Його дружина та він дали нам прихосток в своїй квартирі, нагодували борщем та вклали спати, а потім весь наступний день супроводжували в справах. Розпрощалися ми аж ввечері, коли він нас передав із рук в руки моїй українській сусідці, її двом дітям та її чоловікові, який приїхав по них на мікроавтобусі. Також там була сестра сусідки з двома своїми дітками та цуценям. Такою великою компанією ми рушили в Литву. До речі, це мій перший виїзд за кордон зі своєї країни.

Литва, давай знайомитись

Весь шлях від Сєвєродонецька до Клайпеди окрім іншого, я відчувала сором. Сором, що не змогла переконати чи навіть насильно витягти своїх батьків із палаючого міста, сором, що поїхала, а мої колеги лишилися там, сором, що окрім інформаційної війни та грошових переказів на допомогу ЗСУ більше нічого не зробила. Весь час я разом зі своїм товаришем, редактором новин Сергієм Окішевим лишалася на зв’язку, ми невпинно продовжували вести телеграм-сторінку каналу. Я благала їх також поїхати, просила вибачення та знову благала поїхати. Коли й не счулася, як ми вже були в Маріамполі.

Черга до евакуаційних автобусів у Литві

З правого боку дороги був намет із українським прапором. Нас там радо зустріли та роздали інформаційні листівки, куди за якою допомогою звертатися. Решту шляху до Клайпеди ми безустанно телефонували до ріелторів та власників квартир, які здавали свої квартири через інтернет-сайти. Більшість абонентів нам розповідали, що квартири вже здані, були й такі, хто принципово відмовився здавати свої оселі українцям. Ближче до 9-ї вечора, коли й надію втратили оселитися хоч будь-де, нам усміхнулася доля. Таксист, який віз нас від Акрополіса до квартири, розповів, що ми живемо в самому центрі, тут є на що подивитися, а я мріяла лишень прийняти ванну та вперше за весь останній час виспатися. Виспатись досхочу та в безпеці.

На подив, у першу ніч, як у другу, й третю, того повною мірою не вдалося, заважав розвідний міст, який вібрує та бухкає, коли ним їде транспорт. Цей гуркіт нагадував мені вибухи від снарядів, я прокидалася і прислухалася, а потім годинами дивилася в темряву. Зараз вже звикла, бо звуки мосту – то всього-навсього звуки мосту. А ще спиться спокійніше, бо всі мої родичі/друзі/колеги/знайомі зараз у більш безпечному місці. Хто так само, як і я, виїхав за кордон, та переважна більшість таки лишилася в Україні. Ми продовжуємо працювати і віримо, що перемога за Україною. І хай підступний ворог нас «освободил» від наших домівок, роботи, звичного побуту, він не зміг забрати в нас віру в свою державу: сміливу, вільну, сильну.

Цей матеріал я намагалася писати відсторонено, бо занурюватися з головою, серцем, й досі вкрай важко. Болить, болить чути, що зараз коїться в твоїй рідній країні і, зокрема, твоєму місті, болить бачити відео та світлини, болить читати приватні повідомлення підписників, як й досі сидять у сєвєродонецьких бомбосховищах, яким не вистачає їжі та ліків. Крається… Та я набираюся сил, щоб наново розпочати життя вже тут, у Клайпеді. Моя дитина пішла в школу, є дах над головою, є робота.

Тож, вітаю тебе, Литва!!! Давай знайомитися ближче. Наступний матеріал, обіцяю, буде більш інформативний та містити прикладний характер. Я розповідатиму, як українцям облаштуватися на новому місці, з чого почати своє прибування, куди звертатися за допомогою, як шукати роботу тощо. А ще хочу знайомити місцевих жителів та прибулих сюди жителів України з історіями клайпедских волонтерів та власне самих українців, яким вдалося втекти від війни в мирне європейське життя. Якщо ви хочете поділитися своєю історією чи отримати роз’ясненні з тих чи інших питань, які, на вашу думку потребують висвітлення, пишіть мені на пошту rastorguevakucenkodv@gmail.com

Слава Україні!!!